Пісні непокори Кузьми Грищенка: не зламали полон і табори, та зламала радянська воля

Як багато імен нашої недавньої історії – загублено, втрачено, забуто. В запилених архівах списки репресованих – тисячі засланих, розстріляних за «антирадянську» діяльність. І ми їх не знаємо, як і не знаємо про їхній внесок в українську культуру і націєтворення, адже саме за це багато з них поплатились своїм обірваним життям чи зламаною долею. Із багатьох тисяч лише деякі імена виринають на поверхню завдяки зусиллям родичів, друзів і просто небайдужих. Так ми дізнались про поета Кузьму Грищенка (Олеся Журбу), що мав гарні перспективи в українській літературі і, можливо, став би відомим широкому загалу письменником, отримав прижиттєве визнання свого таланту, якби не війна, німецький полон, сталінські табори, а по реабілітації – глибока депресія, розчарованість і смерть у забутті.

Чого ж це забутого щастя струна
У серці озвалась труною?
О, краю нерідний, чужа сторона
І небо чуже наді мною…
1943 р.

Поет пройшов такими життєвими і конвойними етапами, що став незручним як радянській владі, так і новітнім патріотам. Але про все по порядку.

Нещодавно на Рівненщині побачила світ книга «Пісні Непокори Кузьми Грищенка». Це найповніше видання відомих на сьогодні поезій Кузьми Грищенка і спогадів про нього, яке упорядкував Анатолій Карп’юк – поет, педагог, краєзнавець з міста Костопіль.

Анатолій Карп’юк без перебільшення врятував творчу спадщину талановитого поета – у фізичному та інформаційному значеннях. Він став тим обраним чоловіком, якому до рук потрапила рукописна «Захалявна книжечка» з віршами Кузьми Грищенка, написаними у засланні в Норильську. Анатолій Карп’юк вважав своїм моральним обов’язком зберегти ці тексти для української літератури. Передати їх до музею чи архіву – все одно що поховати на довгі роки. Тож пан Анатолій доклав значних зусиль, щоб упорядкувати рукопис, з’ясувати біографію автора, зібрати спогади людей, що знали Кузьму Грищенка, і врешті домігся видання даної книги. На це пішли десятиліття. Таким чином Анатолій Карп’юк врятував не лише рукописний збірник, але й пам’ять про поета.

«Захалявна книжечка» була укладена шанувальником поезії і другом Кузьми Грищенка Антоном Жданюком, з яким вони разом відбували заслання у норильських таборах. Антон Жданюк розповідав Анатолію Карп’юку: «Кузьма мені завжди довіряв. Нещирості між нами не існувало. Бувало, побачу його на території табору, а він іде назустріч і загадково усміхається. Так і знай: зараз дістане з потайної кишені клаптик паперу, списаний дрібним почерком, і простягне мені. Я візьму і заховаю щойно складений вірш, щоб потім внести в «Захалявну книжечку». Так мало-помалу вона поповнювалася новими творами». До «Захалявної книжечки» Жданюк записував вірші відомих поетів та тих, що разом з ним відбували покарання у таборі. Із 240-ка сторінок збірника 120 списано віршами Грищенка. Повернувшись на Батьківщину, у Костопіль, Антон Жданюк привіз і «Захалявну книжечку», яка врешті потрапила до краєзнавця Анатолія Карп’юка. Нині вона передана до Краєзнавчого музею Костополя.

Книга “Пісні непокори Кузьми Грищенка”

Кузьма Грищенко народився 7 листопада 1919 року в с. Хотянівка Вище-Дубечанського (нині Вишгородському) районі Київської області. Зростав серед мальовничої природи села, що розгорнулось на березі Десни. Його родина була освіченою, у домі шанувалися книжки. Згодом сам Кузьма стане вчителювати.

Мистецтву віршування юний Грищенко вчився у Михайла Стельмаха, який тоді вчителював у Вище-Дубечанському районі (про це дізнаємось зі спогадів Івана Савича, побратима Кузьми по німецькому полону і поета). Вже у довоєнний період Грищенко спілкувався із Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Павлом Тичиною, приятелював із Михайлом Стельмахом. Про це розповідає дочка поета Тетяна, спогади якої увійшли в книгу. Підтверджує і Василь Боровий, поет, що відбував покарання «за антирадянську агітацію» разом із Кузьмою Грищенком в Норильську (його спогади також увійшли до видання). «Ще до війни на вірші К.Грищенка звернув увагу Максим Рильський, вчителем-поетом заопікувався Михайло Стельмах. Радив готувати збірку…», – згадує Василь Боровий.

Згодом на засланні Кузьма Грищенко присвятить Стельмахові вірш із такими рядками:

Приснилась, друже, знов мені Десна,
Срібляста гладь стікає шумовито –
Там, де колись доводилося нам
Творить пісні, журбою оповиті.

Зустріть тебе! З тобою ж ми колись
Шукали ритму, лаялись за рими.
А потім, потім – тихо розбрелись
Дорогами немудрими своїми.

З початком війни Кузьма Грищенко був мобілізований до діючої армії. Він згадуватиме:

І відступу болі, і запал атаки,
І рани на тілі багнетів-ножів,
Колючі дроти і холодні бараки –
Усе це я звідав, усе пережив.

Контужений, Кузьма Грищенко потрапив у німецький полон, зазнав неволі у концентраційному таборі, – встановлює біографію поета Анатолій Карп’юк. Вийти на свободу молодому поетові допомогли українські емігранти. 1944 року у Празі виходить друком його перша поетична збірка «Гримлять дороги» під псевдонімом Олесь Журба.

Після війни він не витримує поневірянь чужиною і повертається на Батьківщину. А вже 1948 року його заарештовано за «контрреволюційну діяльність», засуджено на 25 років заслання і відправлено у норильскі табори, де він відбуває важких 8 років.

У 1956 році, з початком «хрущовської відлиги» Кузьму Грищенка звільнено, він повертається до Києва. Тут намагається писати поезію, видати нову збірку віршів, брати участь у літературному житті, але одна за одною зазнає невдач. Замість власної книжки, на яку сподівався, виходить колективний збірничок на 123 сторінки із 5-ма «зрілими» авторами під однією обкладинкою. До книжки «Народження пісні» увійшло лише 12 віршів Кузьми Грищенка. Розчарований, але підтримуваний деякими друзями, поет готує новий рукопис, але не встигає подати до видавництва.

Щоб я не впав, як яблуко червиве,
Не одірвавсь безплідним од гіллі,
Щоб труд мій дав, нехай і скромне, жниво
На радість людству рідної землі!
м.Київ

Творчість Кузьми Грищенка можна розділити на 3 умовні періоди: довоєнний і воєнний, період заслання і період після заслання. До книги «Пісні непокори Кузьми Грищенка» увійшли переважно твори із «Захалявної книжечки», писаної в норильських таборах – понад 50 поезій. До видання включено 5 віршів з ранньої творчості, які, можливо, друкувались у дебютній збірці «Гримлять дороги», і понад десяток віршів, написаних після заслання. У книзі представлені не всі поезії, які вдалося знайти упоряднику: деякі не увійшли, а деякі подаються скорочено.

Найбільший інтерес і мистецьку цінність, безумовно, представляють вірші із «Захалявної книжечки». Там, де кожен вірш пишеться під страхом смерті – немає місця пустослів’ю, пафосу чи нещирості. Кожне слово економне, а кожен вірш вміщує всесвіт. Бездоганне володіння словом точно передає відтінки емоцій, відтворює атмосферу, візуалізує зображення. Кожен вірш сповнений болем і смутком, тугою за родиною і Батьківщиною.

Сняться гадюки, собаки, вовки… –
Жито не снилось ні разу.
Значить, ще довгі прийдеться роки
Пити цинготну заразу…

1953 р.

У той же час у творах періоду заслання немає розчарування (воно з’явиться пізніше, коли поет повернеться в Київ). Кузьма Грищенко вишукує помилки, які привели його до такої долі, але внутрішньо він ще не зламаний, всередині нього є опір і є боротьба.

Ран тепер у серці не лічи
І не плач за втраченим тобою.
Все, чим жив, розкраяли мечі, –
Я горю без слави і без бою.
1952 р.

Серед віршів добірки найконцентрованішим і найпотужнішим видається «Лист у вічність»: це крик, який неможливо заглушити. «Лист у вічність» настільки гарячий, підривний, небезпечний, що навіть ризиковий Антон Жданюк побоявся вписувати його у свою «Захалявну книжечку». В 12-ти стовпчиках болю, любові, ненависті і відчаю рядки – як вистріли. «Лист у вічність» збурює все всередині, від сили сказаного закипає кров.

Де правда та? Я – раб, а не людина!
І день, і ніч копаюся в землі.
Коли б не ти, далека Україно,
Дівочий плач і пісня солов’їна, –
Давно б, давно б повиснув на гіллі.

Грищенко насмілюється говорити те, про що й думати страшно:

Мені не треба ні похвал, ні слави,
Ні теплих слів: слова – то лиш слова.
Я прагну волі рідної держави,
Я хочу рвати ті кайдани ржаві,
Що нам на сході десь снує Москва.

В «таймирських снігах» і вічній пурзі навряд чи думалось Грищенкові про славу, про життя в слові після смерті, коли кожної миті життя могло обірватись, надія повернутись у квітучу Україну виділась примарною, а листки з віршами цілком могли б піти на самокрутки. Щоб написати наступні рядки, поет мав досягти такого емоційного і творчого піднесення, коли промовляти починає не розум, а вище знання. Схожі пророцтва ми зустрічаємо і в поетів першої величини.

Я весь не вмру, ні, весь я не загину, –
Переживуть віки мої слова
Про землю ту плодючу, тополину,
Про ту чужу і рідну Україну,
Що вічно є вмираюча й жива.

З іншого боку, Кузьма Грищенко перебував у таборі в компанії інших репресованих поетів, і які розмови між ними були, які настрої і бачення свого майбутнього домінували, ми, на жаль, практично не знаємо.

Цікавими є взаємини автора з власною поезією. Він визнає, що саме віршами приніс стільки горя собі і своїй родині. «Що ж ти понаписував такого, // Що тебе загнали на Таймир?», «Через ту прокляту писанину // Ти своїх дітей посиротив…», – дорікає собі словами матері Кузьма Грищенко у вірші «Лист від матері». Однак він не відрікається від своїх віршів, не шкодує про написане, навіть виправдовує себе:

Тож не лай мене, мамо за книги,
Бо ж ті книги – то доля моя.
Мо’, тому і живу поміж криги,
Що у мене душа солов’я…
1952

Привертає інтерес і його передчування власної долі.

Непривітані, мамо, дороги
Перепали на долю мені…
Тож недаром мене, ще малого,
Чарували тюремні пісні.

І мені уже марилось змалку,
Що Байкалом пливу на човні,
Що співаю в тюрмі «Варшав’янку»,
Що, як Бульба, горю у вогні.

У цьому ж вірші Кузьма Грищенко висловлює і переконливу впевненість: «Я вернусь у поліський наш край».

На даний час недослідженими залишаються два періоди творчості Кузьми Грищенка: довоєнний і воєнний та період після заслання. Але книга «Пісні непокори…» дає нам безцінні зачіпки для подальшого пошуку інформації.

Відомо зі спогадів В.Борового, що Михайло Стельмах ще до війни радив Грищенкові готувати рукопис. Треба думати, що на той час у поета було достатньо поезій хорошої якості, щоб вийти друком окремою книжкою. На жаль, війна внесла свої корективи… Дочка поета Тетяна згадує про «книжки молодих авторів». Можливо, вона має на увазі збірку «Народження пісні» 1964 року, з п’ятьма поетами під однією обкладинкою. Однак, у передмові їх усіх названо «не молодими за своїм віком», що пройшли свій важкий шлях, але з різних причин ще не мають власних виданих книжок. Інших збірників за участю Кузьми Грищенка поки що не виявлено.

Практично не висвітлено період перебування Грищенка у німецькому полоні і згодом у Європі. Лише згадано, що допомогли йому вийти на волю українські емігранти і що він поневірявся по багатьох країнах.

Іван Савич (1914-2000) – поет і побратим Грищенка по німецькому полону згадує, що вже літературно вправні твори Олеся Журби друкувались у берлінській газеті «Нова доба», розрахованій на бранців-українців. Згодом також у журналі «Україна», яким займався Володимир Жила. Іван Савич розповідає, що Володимир Жила, тоді ще дуже молодий, опікувався ним та Грищенком, він же домігся переведення їх із концтабору у Фрайлагер. У двох творах Грищенка за 1944 рік, вміщених у «Піснях непокори…», місцем створення зазначено Wustrau. Отже, йдеться про вільний табір для інтелігенції Вустрау, а це має бути цікава сторінка біографії Грищенка.

До Фрайлагера Вустрау переводили добре освічених людей, чий творчий та інтелектуальний потенціал можна було використовувати в ідеологічній боротьбі проти радянської влади (для цього вони проходили відповідне навчання) або ж мали стати представниками німецької влади у завойованій Німеччиною Україні. Мешканці Фрайлагера отримували паспорти Рейху, право займати посади в німецьких установах. Також вони мали можливості творчого та інтелектуального самовираження, щоправда підцензурного.

В даному контексті заслуговує уваги постать Володимира Жили (1919-2004). Український громадсько-політичний діяч, літературознавець, філософ, публіцист, редактор. Як і Грищенко, він потрапив у німецький полон, з якого звільнився, вів активну творчу і літературознавчу роботу, але, на відміну від Грищенка, в Україну на заклик радянських агітаторів не повернувся. Авторству Володимира Жили належить понад півтори тисячі публікацій в царині літературознавства, він відгукувався рецензіями на більшість книжкових новинок та оглядав творчість українських поетів на еміграції. Тож є підстави думати, що на книжку Олеся Журби «Гримлять дороги» є щонайменше рецензія, і що Грищенко включений в канву еміграційного літпроцесу, який оглядав і критикував Володимир Жила. Однак, публікації ці розкидані по всьому світу (географія перебування і місць праці Жили вражає: це країни Європи, Бразилія, США, Канада) і доступ до них утруднений, якщо взагалі є.

Зі спогадів Василя Борового (1923-2013) дізнаємось, що Кузьма Грищенко на засланні розповідав, як спілкувався з поетами «празької школи». Його поезії друкувались у журналі «Пробоєм», що видавало однойменне українське видавництво у Празі. Там же 1944 року і вийшла його збірка «Гримлять дороги», яку «освячено увагою» поета і мистецтвознавця Святослава Гординського. Можливо, саме тоді Грищенко отримав той заряд стійкості і патріотизму, який проніс через радянські табори.

Отже, щоб довідатись про життя і творчість Олеся Журби у Європі, доведеться переглянути немало зарубіжних видань тих часів. Кузьмі Грищенку також довелося жити в різних країнах: Австрії, Італії, Німеччині, Чехословаччині. Ось як він згадує про той період, перебуваючи у Норильську:

Я півземлі уже сходив
Своїми хворими ногами.
Тепер під Байрона мотив
Сміюсь і плачу між снігами…
Згадав Париж і древній Рим,
Руїни дикого Берліна,
Де жив я спогадом одним
Про тебе, рідна Україно.

Другим недослідженим періодом творчості Кузьми Грищенка є період після заслання. 1956 року він повертається до Києва, відновлює творчу працю і старі зв’язки, знов спілкується зі Стельмахом, часто буває в спілчанських кабінетах, двічі готує рукопис нової збірки, якому так і не судилося побачити світ. Спершу замість повноцінної книжки у 1964 році виходить збірка п’яти авторів «Народження пісні», а з наступним рукописом Грищенко затягує, помирає, так і не подавши. Нині цей рукопис втрачено.

Кузьму Грищенка не зламали табори, але зламала воля. Від тих 12-ти віршів у «Народженні пісні» складається враження, що людину переламали і нічого живого в ній не лишилося. Приторний у своєму змалюванні і прославлянні радянської дійсності соцреалізм, за яким більше немає індивідуальності автора. Якби вірші в збірці не були підписані, читачу було б складно відрізнити, чиєму авторству належить той чи інший твір – настільки вони одноманітні, що кожен з віршів міг написати будь-хто з п’яти уже «не молодих» авторів збірника.

Лягла роса кристалом – не росою! –
На жухлий килим жовтої стерні,
І дзвінко відбивається луною
Гук тракторів у синій далині.
(«Осіннє»)

Чи можна засуджувати автора за те, що погодився писати, як вимагала партія і Спілка письменників? Що погодився, аби добірку відкривав «паротяг», тобто вірш, яким прославлялась влада і без якого не могло бути публікації? А може, Грищенка ніхто й не питав? Може, редактори самі повиправляли і пустили в друк?

Все, що я маю, – і голос, і силу, –
Все це тобі віддаю,
Земле радянська, бо ти напоїла
Піснею душу мою!
(вступний вірш Кузьми Грищенка у збірці «Народження пісні»)

Книга “Народження пісні”

Через поневіряння по таборах Кузьма Грищенко втратив роки, молодість, кар’єру, сім’ю (дружина вийшла заміж за іншого). При тому вини за собою він не відчував (про це говорить в одному зі своїх листів). Чи міг поет бодай пробачити радянській владі своє знівечене життя? Гадаю, що ні. Якою ж мала бути безвихідь, «вплив старших колег» чи бажання надолужити славу, що погодився на такий «компроміс»? Залишається невідомим… У будь-якому разі ми бачимо, що на волі воля Кузьми Грищенка остаточно зламана. Від того, хто ладен був рвати московські «кайдани ржаві», і сліду не лишилось. Зі спогадів Івана Савича відомо, що публікацією в «Народженні пісні» Кузьма Грищенко був розчарований. Чи якістю добірки, чи тим, що не видали окремої книжки – вже навряд дізнаємось.

Однак відомо, що не всі твори того періоду були соцреалістичними. Іван Савич, який допомагав Кузьмі готувати перший рукопис, згадує: «А найсильніші поезії, хвилюючі, трепетні, ніяких хиб не мали, але вони не вписувались в суворі рамки соціялістичного реалізму».

Спільним між «Народженням пісні» та «Піснями непокори…» є те, що обидві книги намагаються «підправити» біографію поета на догоду поточним уявленням про «правильну» громадянську позицію. У випадку з «Народженням пісні» йдеться взагалі про «вибілення біографії».

У передмові Арсена Іщука до «Народження пісні» біографії авторів так майстерно переплетені у кількох абзацах, щоб одні начебто промовляли за інших: «Так, Орест Корсовецький та Іван Москаленко перед війною встигли закінчити десятирічки. А там – фронти. Після війни вони – студенти, а зараз вчителюють. … Кузьма Грищенко і Матвій Сікач теж люди подібної долі – вчителювали на селі ще в довоєнні роки. Федір Півторак теж учитель за фахом. … Але склалося так, що жоден з них не має ще виданих своїх творів окремою книжкою».

Отже, не було в біографії Кузьми Грищенка ні полону, ні репресій, ні першої поетичної книжки «Гримлять дороги», навіть ім’я – чуттєвий псевдонім Олесь Журба – відібрали. Але й цього радянській владі було замало: вона, наче маніяк-садист, продовжує наносити конаючій жертві нові удари. Другим віршем у добірці, який певною мірою є «паротяговим», прославляється юність поета. Для людини незнаючої вірш є світлим і оптимістичним, а автор – залюбленим у природу і рідну землю. Та можна лиш здогадуватись, як ці рядки краяли серце людини, чиїм прізвищем вони підписані…

Я життя навчався не по книзі…
З болем приростав я до землі
В час, коли ночами із обрізів
Цілили у мене куркулі.

Чи міг своєю рукою написати ці рядки Кузьма Грищенко, чию рідну тітку розкуркулили і вислали за Урал? (Цей факт біографії поета не згадується у «Піснях непокори…»). Це сімейна трагедія і особиста травма (одна з багатьох), якими поетові навряд чи хотілося жонглювати. Можна лише гадати, якими правдами і неправдами такі рядки приростали до творів Кузьми Грищенка. І просто знущанням, глузуванням над поетом і всією його понівеченою молодістю є заключна строфа вірша:

І пішов би знов на біль, на муки
За велику Правду на землі,
Хай би знов пекли мене розлуки,
Хай би знов пекли мене жалі.

Лише три вірші з 12-ти, опублікованих в «Народженні пісні», – «Осіннє», «Вечір» та «Сонце і дівчина» (в «Народженні пісні» цей вірш надрукований під назвою «Крановщиця») – увійшли в книгу «Пісні непокори…». Упорядник Анатолій Карп’юк включив до збірки ще близько десятка віршів, написаних Грищенком після заслання, які друкувались в періодиці або були збережені родичами і побратимами. Здається, вірші з вираженим соцреалізмом у нову збірку він намагався не брати (принаймні куркулі, земля радянська чи щось подібне в книгу не потрапили), або ж в новому контексті соцреалізм зазвучав як пейзажна чи патріотична лірика.

Однак, Анатолієві Карп’юку вдалося знайти і значимі твори Грищенка, написані після репресій. Ніби спростування того огидного і брехливого вірша про юність, що красується в збірці «Народження пісні», нарешті на люди виходить раніше приховуваний, недопущений до друку, але відвертий і розлогий, написаний ще 1957 року, вірш про справжню юність і дитинство, проведені в Хотянівці – «Рідне село». І тут село постає саме таким, яким впізнає його кожен мешканець. Тут родинна історія, виживання, праця, тяжкі часи. Недоторкана чесність, справжність, яка не могла б пройти крізь радянську цензуру. Велика удача, що цей вірш зберігся і тепер може протистояти раніше надрукованим заримованим соцреалістичним штампам.

За двадцять верст в подертій свиті
Мій дід у Київ на базар
Ніс ту корзину, щоб купити
Якусь хлібину чи сухар…
А що було у діда в хаті? –
Дітьми-безштаньками багатий
Та за божницею – «Кобзар».

Ще одним надважливим віршем у «Піснях непокори» є монолог, адресований Івану Савичу – побратимові і другові по неволі і творчості, з яким можна бути відвертим, адже він все зрозуміє, бо знає і про німецький полон, і про поетів «празької школи», і про закордонні публікації Олеся Журби – знає, бо й сам там був. Та й судили їх з Грищенком разом по одній справі і одночасно реабілітували у 1956 році.

Після «Народження пісні» та інших публікацій у періодиці Кузьма Грищенко знов потребує реабілітації, тепер вже творчої. У вірші до Івана Савича (цей твір у книзі подається скорочено: можливо, він надто особистий) поет ніби спростовує все написане під тиском чи надруковане без згоди, розкриваючи себе справжнього, промовляючи власним голосом. Однак мусить говорити двозначно, щоб знов не потрапити в пазурі радянських репресивних органів:

Коли б я зміг, життя своє потроїв,
Щоб душу й серце виплескать до дна
В піснях про землю зодчих і героїв,
Чиї мене хвилюють імена.

Книга “З облоги ночі”

На жаль, Кузьма Грищенко не застав часи незалежної України. Він помер 27 квітня 1973 року, так і не отримавши можливість писати і публікувати те, що насправді хотів. В останні роки життя він перебував у депресії. Зволікав із подачею у видавництво нового рукопису, який вже видрукувала на машинці друкарка з кабінету молодого автора. Можливостями Михайла Стельмаха, тоді вже з депутатськими повноваженнями, посприяти із виданням книги не скористався. Можливо, у глибині душі не хотів, щоб ті вірші, які пройдуть цензуру, побачили світ…

Творчий доробок Кузьми Грищенка є невеликим за обсягом, більша частина якого загублена або безнадійно втрачена. Його поетичний талант є безспірним. Грищенко зміг розвинутись як поет, однак не зміг напрацювати масив творів, зробити собі ім’я в літературі та отримати визнання.

Україна заново відкрила «Розстріляне відродження», діячі якого лишили по собі багато надрукованих книжок, журналів, газетних публікацій, спогадів, листів тощо. По них, а також архівних документах літературознавці змогли «реставрувати» їхню епоху, творчість і біографії. Україна дізналась про дисидентський рух, який, по суті, вийшов переможцем над радянською владою і вже за незалежності зміг сам про себе розповісти. Поети, що потрапили під репресії у 40-50-х роках, опинились у найневигіднішому становищі: вони не могли друкуватись і по реабілітації не мали можливості про себе говорити. У їхній час працювали і отримували лаври інші – ситі, публіковані, влаштовані. Тому сьогодні так важливо відкривати українству тих невідомих, але талановитих, які творили іншу, не соцреалістичну, літературу. Важливо повернути їхні імена.

Час спливає, і стає все складніше відновлювати пам’ять. Поети Іван Савич та Василь Боровий – побратими Кузьми Грищенка по неволях, уже відійшли в інші світи. Вони знали про Кузьму так багато, а розказали насправді так мало… Одразу по проголошенню української незалежності вони обидва намагаються нагадати українському суспільству і літературній спільноті про талановитого поета, та їхній голос губиться в багатоголоссі. Василь Боровий передає вірші Грищенка до збірника невольничої поезії 30-80-х років «З облоги ночі» (упорядник Микола Самійленко), який побачив світ 1993 року у видавництві «Український письменник», до нього увійшло 15 творів поета, написаних на засланні. 1997 року в газеті «Нові дні» (Торонто) виходить розвідка Івана Савича про Грищенка «Син голубої Десни» (вона передрукована в «Піснях непокори…»). До речі, добірки віршів Івана, Савича, Василя Борового та інших пов’язаних із Грищенком ув’язнених поетів вміщені у «Піснях непокори».

Наполегливість Анатолія Карп’юка у поверненні українській літературі ім’я Кузьми Грищенка (Олеся Журби) вражає і заслуговує пошани. Щонайменше 20 років Анатолій Карп’юк намагається дослідити і представити українцям талановитого поета. Ще в 1996 році він друкує нарис про Олеся Журбу в костопільській газеті «Вічеве слово». У 2005-му році, йому вдається видати книжкою свої розвідки про Олеся Журбу і твори із «Захалявної книжечки». Ця книга називається «Невольничі пісні». Та робота не спиняється, з’являються нові відомості, які вимагають додаткової публікації. У 2016-му році виходить в світ нове доповнене – найбільш повне на сьогодні – видання творів та спогадів «Пісні непокори Кузьми Грищенка».

Антоніна Спірідончева

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *