Людмила Київська, або як українці протролили Пушкіна

Троляки)))
Я пішла на “Викрадену принцесу: Руслан і Людмила” тільки для того, щоб подивитись, як вони спаскудили казку. Точніше, що від Пушкіна в ній мало що лишилось, я знала; мені було цікаво, наскільки мало. Налаштована я була скептично, думала, що буду кривитися і плюватися, але десь на першій чверті фільму вже відчула, що приїду додому не дуже зла, а під кінець була цілком задоволена фільмом, бо Пушкін там, мабуть, теж чисто для тролінгу)).

Оцінювати мультик можна по-різному, але якщо оцінювати за шкалою тролінгу росіян, то я би поставила 9 з 10-ти. 🙂

Наче насміхаючись із відомих рядків “Там русский дух, там Русью пахнет”, фільм позбавлений усього російського, навіть самим Пушкіним, якому належать ці рядки в поемі “Руслан і Людмила”, що й лягла в основу сюжету, у фільмі теж не пахне. 🙂 Там нормальний український Київ, причому витриманий в європейських стандартах, з бруківкою, акуратними будинками, крамничками і невеличкою сценою для вуличного театру (актора Руслана, до речі, з прицілом на євроглядача (?) жартома називають трубадуром), а кручені міські вулички спускаються до мальовничого Дніпра. Батько Людмили – притомний вольовий київський князь Володимир (на противагу придуркуватому російському Володимиру із “Трьох богатирів”, чи як вони там у них називались). До київської “принцеси” (теж прогнулись перед євроглядачем) їдуть свататись принци з Європи та Азії, по вулицях міста шастають якісь рогаті вікінги і монголоїдні чуваки, що цілком відповідає історичному часу Володимира. А сама принцеса така, що уявити цю безбашенну емансипантку в російських теремах ну просто нереально)) Але це не про тролінг, а про “відновлення справедливості”.

Власне ж тролінгу було теж багато. Найбільш нахабний, коли друг Руслана – п’єсописець Нестор – в критичній ситуації читає чималенький шматок “Заповіту” Шевченка (“Чому не Пушкіна?” – вибухнули скаргами коментатори в інтернеті). Можна було б вважати це ура-патріотичним жестом, якби не інші елементи саме тролінгу, базовані як на історичній і фольклорній спадщині, так і на розбіжностях політичної оцінки сучасних подій. Наприклад, синьо-жовтий горобчик (можливо, то була синичка, але за пронирливістю більше схожий на горобчика :)) – нерозлучний друг Руслана, який допомагає йому в усіх важких ситуаціях, а особливо на межі життя і смерті. Іноді тролінг тонкий і кусючий: в одному з фрагментів герої ідуть в царство Чорномора (за Пушкіним це десь на півночі Росії) по порталу, оздобленому численними сваргами – така собі моральна підготовка до вирішальної бійки з чаклуном. А найбільше мені сподобалась, ну просто цьомочки, впізнавана російська царівна-лягушка – хітлива з величезними огидними губищами жаба, яка принців перетворює на жаб. От же ж троляки))) мало їм було Пушкіна, ще й фольклорну царівну-лягушку вкусили, як символ вічного російського болота. 🙂

Повертаючись до Шевченка і двох перших строф його “Заповіту”, озвучених Нестором, стає зрозуміло, що сповнені неймовірної енергетики рядки “Щоб лани широкополі, // І Дніпро, і кручі // Було видно, було чути, // Як реве ревучий” пошматували, витіснили і заступили собою пушкінське “Там русский дух, там Русью пахнет”.

Щоб краще розуміти, на якому матеріалі творці українських “Руслана і Людмили” відновлювали історичну справедливість, слід нагадати, що ж було у Пушкіна. З одного боку поема “Руслан і Людмила” – це геніальний твір, який заслужено зайняв своє місце в світовій літературі. Він направду розкішний багатством лексики, легкими і точними описами пирів, палаців, батальних сцен, природних краєвидів і любовних переживань, а також динамічною композицією сюжету, одразу кількома чудово виписаними любовними лініями, цікавим змістовним наповненням, часто відсилає до античної класики. Крім того, це казка для дорослих, багата на інтимні сцени і красиву еротику, яка при створенні мультика для дітей була здебільшого втрачена. Зараз би твір назвали “дуже кінематографічним”. З іншого боку, як вважають експерти, Пушкін, зокрема цим твором, взяв свідому участь у побудові російського міфу “братніх народів”, начебто цей твір був написаний ледь не на замовлення (я не експерт, тому візьму це на віру). Справді, в “Руслані і Людмилі” в Русь штучно інтегровані народи Російської імперії: перш за все фіни (фін-колдун – щоразу допомагає Руслану, і їхні, що отримали продовження в росліті, ізбушкі-на-курьїх-ножках), сюди ж інтегровані хазари (принаймні подаються вони позитивно, хазарський хан спершу сватається до Людмили, а потім, знайшовши любов свого життя, по-дружньому обіймається з Русланом і щиро зичить йому щастя з Людмилою). Також ледь не “ісконно русскімі” подаються гори Кавказу. На цьому фоні розвивається “київський” сюжет. За Пушкіним дія поеми “Руслан і Людмила” відбувається у стольному граді Києві, батько Людмили – київський князь Володимир Красне Сонечко. А княжна Людмила подана хоч і сміливою, але інфантильною, ладною весь час наряджатися і дивитися у зерцало.

Похвально, що від цього великоруського міфу українські мультиплікатори каменя на камені не лишили – вистояв лише Київ і київський князь. Ісконно русскіх сватальників замінили європейцями та знатними кочівниками (що відповідає часу). Вулиці Києва наповнили більш реалістичними представниками заїжджих народів. До речі, в англомовній версії ім’я Руслана звучить з наголосом на першому складі, що неминуче асоціює його з Руссю (теж елемент тролінгу?). У той же час єдина географічна назва, озвучена у фільмі – Київ. Так що бюджетні гроші потрачені з розумом. 🙂

Я не дарма акцентую на державному фінансуванні проекту, тому що це дозволило Держкіно впливати на “політику” фільму. З цього огляду цікавою є еволюція творчої ідеї мультфільму, робота над яким почалась ще до Майдану в 2013 році. Спершу “Руслан і Людмила” студії “Анімаград” малювались як “ісконно русскіє” у відповідних російських фольклорних традиціях. Тож які великоруські ідеї мав пропагувати цей мультик, одному Пушкіну відомо.

Однак, Майдан зруйнував плани творців і, можливо, навіть щось вправив у мізках, бо через деякий час персонажі повністю осучаснилися і європеїзувалися, а стрічка стала претендувати на бюджетне фінансування Держкіно, яке зрештою і отримала. Утім, схильність прогинатися під поточну ситуацію – тепер в сторону трубадурів, у творців так і лишилась. Уніфікація фільму під поточні кінопрокатні стандарти (діснеївщина, включення в сюжети тварин, дурні жарти, пердіння/блювання тощо; з іншого боку дуже привабливим показано культ книги, як джерела знань та історій) дозволили фільму “Викрадена принцеса: Руслан і Людмила” вийти в світовий прокат (писали, здається, про 30 законтрактованих країн). Словом, мета виправдовує засоби…

Як би там не було в процесі, знаковим є те, що це перша битва за літературну спадщину світового значення, яку ділять Україна і Росія і яку виграв український кінематограф. Так, мульт не взяв рейтингів, спаскудив оригінальну казку (в тій частині, яка не стосувалась “вєлікоруской ідєї”), але в той же час він витиснув з неї всі важливі елементи, які повторно використати в широкому кінопрокаті не вдасться. Гра на випередження. І в цьому теж свій тролінг.

Згадаймо горезвісного “Тараса Бульбу”, якого росіяни з помпою випустили в широкий прокат у 2006 році, прошивши фільм своїми ідеями, і який в Україні викликав відразу і несприйняття – навіть Богдан Ступка в головній ролі не врятував. Однак фільм, піднятий на потужній піар-машині, зібрав чималу українську касу. А в той же час в Україні знімали за тим самим твором Гоголя свою “Думу про Тараса Бульбу”, яку так і не побачив широкий глядач.

Тож радіймо виходу в світ українських “Руслана і Людмили”, вписаних в європейський контекст, які перемогли Чорномора і розставили Київ і Пушкіна по своїх місцях.

п.с.
І да! Скільки в Україні мають зняти україномовних повнометражних мультфільмів, щоб піарщики перестали називати кожен новий україномовний повнометражний мульт ПЕРШИМ українським повнометражним мультфільмом?! Хоч би гуглили вже…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *