Про згубний вплив Євгенії Більченко

Поети, як відомо, формуються у творчих середовищах. Саме середовища надають їм огранку: наприклад, підтримують новаторство, генерують ідеї, акцентують на чуттєвості, емоційності, приділяють увагу техніці, схиляються до певних виражальних засобів тощо. Від середовища великою мірою залежить, як розвинеться поет.

Розмірковуючи про творчий розвиток авторів, яких я добре знала по зустрічах у нашому клубі «Київ ПОЕТажний» і які в певний час зблизились із Євгенією Більченко, спадає на думку невтішний висновок: сильні поети потрапляють під згубний, токсичний вплив, який їх зминає, спустошує чи просто псує.

Євгенія Більченко вперше з’явилась в нашому клубі у 2010-му році як гостя. У той час вона проводила «рейд» (назву це так): ходила по різних поетичних спільнотах і популяризувала в них свою творчість. До нас вона прийшла зі свитою, їй було не цікаво, чим живе клуб і на якому рівні пишуть його автори. Натомість у властивій для неї манері, тобто нахабством і епатажем, привернула увагу до себе, влаштувавши «імпровізований» баттл із напарником і зайнявши своїми віршами чи не весь вечір. Оскільки клуб не був готовий до такого розвитку подій, і до того ж з етичних причин зігнати «зі сцени» цю компанію ніхто не наважився. Натомість дехто навпаки – проникся симпатією до такого способу подачі власної творчості.

Євгенія Більченко ніколи не була членом нашого клубу, хоча після того зрідка заходила в гості. Її безперечний талант лідера і особисті амбіції не дозволяли «примкнути» до вже сформованого гурту. Їй неодмінно був потрібен власний проект, де б вона була одноосібним лідером. Так з’явився поетичний конкурс «Одна маленькая свеча», учасники якого досить швидко утворили тусовку навколо Більченко. Потрапили туди і деякі поетажники.

Влад Лоза прийшов до нас неймовірно талановитим. Навчаючись у старших класах ліцею, він просто вражав глибиною і досконалістю не по роках дорослих поезій. У нього була чудова інтелектуальна основа, стійка громадянська позиція (українська), прекрасна техніка віршування і багатство виражальних засобів. З подачі одноклубників його почали запрошувати на різноманітні поетичні заходи. Він став справжньою зіркою. Двічі, якщо не помиляюсь, зайняв призове місце на «Одной маленькой свече» із україномовними віршами (так, попри російськомовну творчість засновниці конкурсу україномовні автори на ньому не утискались).

Влад Лоза потрапив у середовище Євгенії Більченко і на кілька років зник з мого поля зору. Лише готуючи до друку книгу «Вітри часів», до якої я включила раніше узгоджену добірку Влада, я вирішила поцікавитись його новою творчістю. Тематика, стиль, смисли його творів сильно змінились, утворивши череду безликих віршів з претензіями на глибину думки. Політичні погляди стали розмитими, крім того Влад став багато писати російською мовою, з’явився пошук власної російської ідентичності, в чому сильно відчувається ідеологічний вплив Більченко. Сам він в одному з україномовних віршів із симптоматичною назвою «Подолання мови» пише: «…збентежено тікаю в російську // в надії знайти там порятунок…» Як видно з фотографій, велику увагу Влад приділяє зовнішньому вигляду, який і презентує його як поета.

Влад Лоза ще активний у локальному літпроцесі і ще отримає багато овацій на свою адресу. Та мені здається, що це вже «закат» його творчості. Я рада, що півтора роки тому вихопила його вірші патріотичного спрямування для збірки «Вітри часів», коли його творчість була на злеті (чи й в апогеї), не зіпсована ідеологією, яку сповідує Більченко.

Олег Максименко – один з найактивніших учасників клубу «Київ ПОЕТажний». Він діяльний, завжди бачить мету, ініціює зустрічі, залюбки займається організаційними питаннями. В останні роки регулярно організовує музично-поетичні зустрічі в київському госпіталі для поранених. Мова його віршів завжди була російською. Сам він народився і ріс у Саратовській області, студентські роки провів у Криму, згодом (у 1982-му) перебрався до Києва. Тож російська мова для нього рідна, хоча були й спроби писати українською. Події на Майдані, а згодом анексію Криму і війну на Донбасі Олег Максименко сприйняв дуже особисто, він однозначно і безсумнівно словом і ділом підтримав українську сторону. Десь у той час він зблизився із Більченко, яка активно і голосно підтримувала Майдан і згодом військових. Ще раніше Максименко був захоплений її впевненістю і манерою виступів, закликав одноклубників у неї вчитися і сам копіював деякі прийоми. Олег Максименко часто ходив на її виступи як слухач, в багатьох брав участь як поет.

На щастя, він не зелений початківець, якого легко зламати. Стрижень переконань і розуміння гідності у Олега дуже сильні, їх не похитнути. Однак вплив Більченко сильно відчутний і тут, найбільше її політичні метання між Україною і Росією. На останніх «Українських Передзвонах», де ми представляли наші «Вітри часів», багатьох покоробили слова Олега, що він принципово і всупереч правилам фестивалю говоритиме і читатиме російською мовою, мовляв «якщо не дасте російську квоту, то її дасть хтось інший». Вплив Більченко я помічала в багатьох інших, значно показовіших, але дрібних моментах, яких усі й не згадаю.

Олег Максименко пише мало, але кожен його вірш – це мистецький витвір. Майстерно вибудуваний, відшліфований, яскравий, в якому кожна деталь на своєму місці. У віршах він чесний і вразливий (був). До збірки «Вітри часів» увійшли його твори про Крим, Майдан та війну, які в російському інтернеті нещадно видалялися модераторами. Більш пізні його вірші стали схожими на мушлі – закриті схованки, в яких сенси зникають під ошатним вбранням метафор та образів. Складається враження, що Олег Максименко став почуватись чужим і «непонятим» в середовищі, де своїх недавніх поглядів треба соромитись. Мені також здається, що він, перебуваючи в тіні сильного лідера, не може отримати належної уваги аудиторії. Та й токсичний ідеологічний вплив час від часу збиває на манівці.

Марина Київська в «Києві ПОЕТажному» з моменту заснування (вона ж і придумала йому назву), хоча я була знайома з нею ще раніше. У клуб вона прийшла сильною вже сформованою поеткою, її вірші (вона писала російською) пробирали до кісток і смикали за кожен нерв. В якийсь момент вона здружилась із Євгенією Більченко і фактично зникла з нашого клубу. Наскільки мені відомо, Євгенія потребувала підтримки у важкий період життя і Марина її надавала, не шкодуючи себе. За роки, що минули відтоді, Марина Київська не публікувала нових віршів. Вона взагалі зникла як поетка. Я знаю, що в неї суттєво змінились особисті обставини, та все ж…

Сама ж Євгенія Більченко великим поетичним талантом не володіє, незважаючи на значний потік творів і мільйон самотужки виданих книжок. Принаймні ті троє, про яких я щойно писала, сильніші за неї, глибші і цікавіші. У Більченко відточена техніка, вона сипле розумними культурологічними (лекційними) елементами у віршах, наче піском в очі. Її поетичні тексти рідко беруть за живе і швидко втомлюють. Вона чіпляється за актуальні (болючі) теми, претендує на «філософскість» текстів, закручуючи їх так, щоб ніхто не насмілився назвати їх бездарними. Там, де текст залишає слухача байдужим, вона надолужує артистично-емоційними сценами і епатажем. Нахабство і скандальність дають потрібний піар. Лідерські якості гуртують навколо її особи творчий молодняк і людей, що легко ведуться на приємну їхньому вуху риторику. Власне, цим і забезпечується її успіх, як поетки.

Євгенія Більченко – російськомовний автор, хоча у вузі викладає культурологію (чи щось там) українською. Українська мова не сприймається нею як рідна, вона – чужа, чужерідна. Природно, що зараз, коли активно відроджується українська ідентичність, відновлюється побутова, офіційна і літературна українська мова, взято курс на деколонізацію, Більченко почувається не в своїй тарілці, з якої її (будьмо чесними) виштовхують законніші власники. Я схильна саме цим пояснювати її космополітичну та лібералістичну риторику і те, як вона панічно тікає в російське культурне середовище.

Мені пригадалась сцена, що мала місце у нашому клубі. На наші зустрічі приходили різні гості. Одного дня серед гостей була юна авторка (імені не пам’ятаю, бо бачила її лиш раз), яка читала свої вірші, і також Євгенія Більченко, яка читала свої та критикувала інших. Від Більченко ми почули жорстку і безальтернативну критику на адресу дівчини, висловлену голосом професора, без права заперечень. Коли та не погодилась і негативно висловилась на адресу віршів Більченко… О-о-о, почався справжній скандал. Владний крик і нищівний тон, які, вочевидь, вигартовувались у великих навчальних аудиторіях, були переадресовані на особу дівчини, яка насмілилась вступити у суперечку. Це було жорстоко і принизливо. Будь-які спроби захистити молоду авторку чи згладити конфлікт були безсилими, в нашому клубі не звикли так конфліктувати. А дівчину ми більше не бачили.

Більченко деспотична в критиці інших і нетерпима до критики власної творчості. Вона потребує вшанування власної геніальності. Я собі думаю, що ось так і урівнюються, деіндивідуалізуються молоді автори, що потрапляють у сферу впливу Євгенії Більченко, а хто здатен на спротив – просто йде геть. Я не знаю, хто ще з авторів перебуває у тій тусовці, ніколи ними не цікавилась. У той же час і не чула про них.

Утім, завдяки Євгенії Більченко я познайомилась з чудовим автором, чиєю творчістю щиро захоплююсь – Артемом Сенчилом. Більченко привела його до нас в клуб, назвавши «братішкой». Артем Сенчило – зрілий автор із вагомим поетичним доробком. Сфера його творчих інтересів широка, цікава і добре підкріплена знанням предмету. Його віршами можна зачитуватись, вони наповнені візуальними образами, почуттями і запахами, вони думкою сягають глибин і створюють сенси, сюжетами вкарбовуються в пам’ять і розкладаються на афоризми. Артем Сенчило – це локомотив (сам він називає себе Драконом), якого ніщо не зупинить, який сам знесе будь-що, що стане на шляху. Його інтелектуальна база настільки потужна, що нічиї впливи не зможуть її підважити.

Артем Сенчило – російськомовний автор. Та віднедавна в його доробку з’явились вірші й українською мовою. Мені не раз доводилось читати україномовні спроби російськомовних авторів, для яких українська не є рідною. Це – примітивні, недолугі і пусті за змістом віршування. Натомість в Артема україномовні вірші (хоч їх поки що дрібка, та в нову книжку вони вже ввійшли) нічим не поступаються російськомовним. Вони такі ж наповнені і такі ж приємні для читання. Ось що значить ідентичність. 🙂

2 thoughts on “Про згубний вплив Євгенії Більченко

  1. Ігор Рубцов сказав:

    Вітаю! Ви розширили моє розуміння цієї авторки. Три роки тому я мав нагоду потрапити на творчій вечір Більченко. Маю власне враження, перше і те, що трансформувалося на тлі новин про неї. Отже, повна зала прихильників, які знали, на кого йдуть – вже показник. Якщо брати в цілому – неукраїнськомовний автор мені нецікавий, за винятком окремих осіб, як от згаданий Олег Максименко чи наш “бандерівський кобзар” Слава Купрієнко. Подача, з якою почався вечір Є.Б., мало не дала надію, що я змирюся з її “робочою” мовою заради суті і таланту. Важко порівнювати таланти митців і здатність тримати в напрузі аудиторію – один із талантів, якого Є.Б. не позбавлена. Один вірш, другий… Вау! Я вже боявся зізнатися, що мені це цікаво. Плюс епатаж, плюс трошки неординарна зовнішність, хоч цього моменту, можливо, краще було би не торкатись. Лінію вечора було вибудовано майстерно, з музичними паузами. Все демонструвало наявність команди і популярності. “Зламався” я на іншому. Він твору до твору все частіше у віршах почали звучати нецензурні слова. І, якщо трошки замислитись над цінністю деяких текстів, склалося враження їхнього створення заради цих слів. Кінця події я не дочекався, вистачило. А по тому читав якісь дописи про поетесу, її рефлекторні рухи в бік нашого ворога. Не зрозумілий мені спосіб рятуватися в культурі чи безкультур’ї агресивних сусідів, на тлі війни і посиленої в останні роки свідомої самоідентифікації українців. Приємно спостерігати, як за ті ж три роки Купрієнко почав не тільки наповнювати репертуар україномовними піснями, але й веде свої концерти українською, і насмілюється навіть давати інтерв’ю на радіо рідною мовою, опановуючи її наполегливо, через літературу, спілкування. Натомість Більченко, володіючи мовою, дистанціюється і городить незрозуміле, псевдофілософське, те, що не налазить на голову. Доводилося зустрічати людей, які так само не визнавали чиєїсь правди і ставали агресивними, не сприймаючи критику на свою адресу. Зазвичай, це люди з комплексами від самого дитинства. Важко їм давалося самоствердження, через приниження. Тут, знову ж таки, спливає некоректна тема зовнішності. Такі люди вели боротьбу внутрішню і зовнішню і коли досягли перемоги, намацали свою “золоту жилу”, набули авторитет, а десь і владу, вплив, то їх просто понесло. Зірвало дах, якщо хочете. Топтали мене, топтатиму і я. Тільки в найгірший спосіб. Вважаю, причина отруйного шлейфу Більченко в цьому.
    На жаль, Олег підіграв своїм висловлюванням на “Передзвонах”. А що, власне, за кара така для організаторів фестивалю? Ну відчінять двері інші. І що? Хтось втратить немеркнучу славу через те, що не дали слова найталановитішому поету? Ганьба? Та, наче, ні. На моїх очах кілька творчіх людей успішно переформатувалися в український формат, не втративши сили слова. Краще щось робити, оволодіваючи мовою, ніж переходити в опозицію. Десь маю сподівання, що з Олеговою творчість колись станеться трансформація. Але що до Є.Б., тут тільки сумнів. Вона, ставши КИМОСЬ, боїться втратити авторитет гуру поезії. Нахабство – її надійна зброя. Іншої поки що не винайшла.
    Єдине, що можу робити я – не помічати, ігнорувати. Закони ринку діють і в літературі. Є попит – буде пропозиція. Якщо в Україні існує попит на таких, то це тривожний симптом. Що ж поробиш? Внутрішня війна між представниками різних ворожих світів ще довго точитиметься і не без втрат.

  2. Переглядаючи саму статю і деякі коментарі, вирішила поділитися власними відчуттями. І деякими міркуваннями. З “Києва поетажного” я пішла, можливо, десь із рік тому. Мене вразив заклик ведучого: виступають лише гості, іншим – ні-ні. Ну, добре. Дослухала виступ Більченко до кінця (читання прозового твору, дуже емоційно насиченого. Можливо, українською… Здається, ні – російською. Ще були якісь автори – у якості гостей. Вразила у чергове “підзарядка” у сусідній кімнатці, після якої організатори значно “подобріли”, а один усе белькотав про те, що скоро на нас нападуть… Не особливо надихаюча атмосфера як для бібліотеки і літературної студії! Щодо Олега Максименка. Чудово його розумію. На “Передзвонах” – позаторік – його майже не було чути, бо не слухали… Ось такий парадокс: тебе слухають – тебе чути. На собі випробувала. Торік я не побачила Олега серед учасників. Коли ж виступала сама, то зробила зауваження декому – за балички під час мого виступу. І – о диво – раптом уся аудиторія, мов учні в класі, налаштувалися на мій виступ. Ну так, я маю досвід викладання. Але ж не в тім річ. Слухали не тому, що зробила зауваження. ПРОСТО СЛУХАЛИ. І який це кайф, повірте, коли тебе сприймають… Фантастика! Зауваження щодо “своїх” і “чужих” у коментарях вважаю слушним. ЯКЩО ТИ НЕ СВІЙ, ТО І СЛУХАТИ НЕ ВАРТО. Ми тебе любимо, бо ти НАШ”. Ось такі справи. Після цього справді пропадає бажання ходити далі на такі заходи… Терпимості одне до одного явно бракує, товариші. Вчимося культурному спілкуванню! Якщо бажання спілкуватися ще не зникло остаточно.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *