Мій 2017-й – рік літературної самотності і безнадії

Підбиваючи підсумки року, завжди хочеться писати про позитив. Численні фотографії з презентацій і фестивалів, де всі із сяючими усмішками, зацікавленими очима і книжками в руках – навіть мене переконують, що рік був насиченим, амбітним і успішним. У той же час всі внутрішні переживання, песимізм, розчарованість, небажання будь-що починати – залишаються поза фокусом об’єктива і рідко обговорюються публічно. А саме вони супроводжували мене впродовж усього року, створюючи відчуття літературної самотності і безнадії.

Самотність – це коли з усіма своїми проблемами ти опиняєшся сам на сам. Це коли вирушаєш в комерційну подорож разом з видавцем (це я про «Афродиту»), а через деякий час з’ясовуєш, що їдеш і тягнеш сам, а видавцю вже й діла нема до твоєї книжки. Коли піарщик видавництва працює на те, щоб відшити авторів і не займатись їхніми питаннями, натомість ніде ні словом не обмовився про твою книжку (як і про книжки інших авторів, до речі), не запропонував взяти участь в жодному книжковому ярмарку чи іншому заході, не говорячи вже про щось креативніше. А останнім часом навіть на книжкові ярмарки, в яких видавництво бере участь із власним стендом, твою книжку брати перестали.

Самотність – це коли твої твори обертаються в середовищі загальної байдужості. Беручи участь в багатьох поетичних заходах, я не перший рік спостерігаю байдужість учасників до творчості один одного. Кожен чекає своєї черги на виступ, навіть якщо глядачів, крім інших поетів, немає. У мене стійке враження, що письмаки збиваються у ситуативні зграї, тільки щоб не відчувати абсолютної самотності і непотрібності. А так хоч видимість затребуваності гріє серце. А в зграї що треба – підтакувати і підлайкувати… Утім я не бачу синергії, не бачу захоплення творчістю один одного, взаємопроникнення. Майже немає щирих відгуків – випросити рецензію на свою книжку є досить складним завданням. Звісно, не все настільки чорно в нашому тунелі, є і винятки – приємні спалахи світла, але враження тунелю без світла в кінці не полишає.

Безнадія – це коли творчість і вивершений твір не цінуються в принципі. Тобто ти пишеш, а воно нікому не треба. Якщо твір довгий, на фейсбуці його ніхто не прочитає (окрім кількох найближчих друзів), пошкодують часу. Якщо запрошуєш на презентацію, де ти маєш бути сольним учасником, з великою вірогідністю ніхто не прийде (хіба особисто обдзвонювати і запрошувати, тоді з несподіванки людям важче відмовитись, але я таким зазиванням принципово не займаюсь). Якщо книжку можна придбати в магазині чи в автора, то грошей на неї пошкодують. Ну і так далі. Перенасичення інтернету всіма видами високого і низького мистецтва і їхня безкоштовна доступність обезцінили все. Але найгірше те, що шара знищила повагу до праці автора, до акту творчості. Усе це більше не важливо. Творця більше немає у фокусі.

Я не люблю нити і не люблю людей, які ниють. Я знаю, що треба робити, аби змінити ситуацію принаймні для себе. Гарно працюють на помітність автора відфотошоплені оголені торси, еротичні знімки, скандали, спекуляції на болючих темах, нагнітання емоції, привертання уваги до зовнішнього вигляду. Але ж все це не про творчість. Ще можна платити грубі гроші за різні види реклами в певній книжковій мережі чи за те, щоб твої книжки були в пріоритетній викладці. Чи хочу я цим займатись? Ні, не хочу. Потім якийсь розумник-літературознавець (а імовірніше літературознавчиня) напише, що деякі автори вимерли творчо згасли, бо не змогли пристосуватись до нових вимог часу.

Звісно, у 2017-му було й приємне. Наприклад, подарунковий календар «Книгині-2017: Найкращі письменниці України», в якому я представляла місяць червень. У січні відбулась його пишна презентація. Попри скупі повідомлення у ЗМІ, новину про календар деякі літзграї на чолі з відомими письменниками зустріли вороже, завдяки чому, власне, про цей проект хоч хтось довідався))) До жіночого свята 8 березня було оформлено довготривалу фотовиставку в ТРЦ «Оушен-Плаза», а учасниць проекту запрошували для виступів на сцені ТРЦ.

Наш із Валею Захабурою і Мариною Єщенко спільний проект «Музи без музчин», який ми започаткували ще в 2016-му на Львівському форумі, отримав своє продовження. Після виступу для слухачів Безкоштовних курсів української мови у Києві нас запросили до філій курсів у інших містах. Так ми нашим веселим гуртом спільно з поеткою і літературознавицею Тетяною Шептицькою побували в Херсоні (в б-ці Лесі Українки і “Гончарівці”) та в Миколаєві. Ці кілька виступів я оцінюю супер-позитивно! Там було все: і вдосталь часу, і повні зали, і шквал позитивних емоцій, і чудовий глядацький відгук.

Зіпсувало післясмак тільки одне: мені потрапила на очі тендерна закупівля, сформована Миколаївською бібліотекою ім. Л.М. Кропивницького через короткий час після нашого у ній виступу зокрема й на прайс-листі видавництва, що видало мою «Афродиту». Прецікаво, що для поповнення фондів бібліотек області обирались переважно російськомовні книжки, які видавництво з якихсь своїх міркувань просуває активніше, ніж інші; мою «Афродиту» у списку не помітили, хоч вона там була (як завіряла мене менеджерка видавництва). Що я при цьому відчуваю? Щось на кшталт: дякуємо, дівчатка, що пострибали перед нами, а нам своє купувать, як було домовлено з видавцем.

Протягом року я брала участь в деяких книжкових ярмарках і фестивалях. Зокрема в регіональних букфестах, започаткованих Спілкою письменників в містах Київської області. Так ми побували в Бородянці та Макарові.

Із літературно-книжкових заходів Київщини найбільш значущим для мене став фестиваль у Ірпінському будинку творчості письменників «Ірпінський Парнас», який організовувала секретар СПУ по роботі з молодими авторами Богдана Гайворонська та ірпінська поетка і газетярка Юлія Бережко-Камінська. Фестиваль суцільно складався з музично-поетичних конкурсів і кількох майстер-класів. У «дитячій» номінації я зі своїм «Вжутем» посіла третє місце. Там же я відкрила для себе багатьох авторів, з якими не була знайома раніше.

Дуже приємною для мене була поїздка в Івано-Франківськ на музично-поетичний фестиваль «Мовою серця», що проводить творча родина Романа і Олі Бойчуків. Ми їздили удвох із Олександрою Малаш на два фестивальні дні (а їх було більше) і, крім іншого (програма була дуже насиченою), модерували одна одній презентації: я Саші – презентацію її роману «Любові багато не буває», а вона мені – мою «Афродиту». Ми повернулись до Києва із чудовими враженнями. 🙂

Натомість Львівський форум я пропустила через неможливість зареєструватись самостійно, тоді як видавництво не вважало за потрібне запропонувати мені реєстрацію від видавництва. У Книжковому арсеналі я по суті теж не брала участі (якщо не рахувати автограф-сесії на стенді видавця, яка не вимагає погодження з організаторами). В програмі для таких як я, чи навіть таких, як «Музи без музчин», місця не було. Якби ж ми корчили з себе гендерно-стурбованих панночок, проблем з постановкою в програму, думаю, не виникло б)))

Що ж до моєї творчої роботи, тобто роботи над творами, то вона в цьому році практично припинилась. Передусім тому, що більш ранні рукописи лежать нікому непотрібними. Так «Орлеана» – віршована поема для дівчаток про шкільне життя з елементами фентезі та присмаком рицарства шукає видавця з 2012 року. Більшість дитячих видавництв відповіли повним ігнором (тобто навіть «дякуємо, отримали, розглянемо» не відповіли). Ще в декого ігнор почався після «дякуємо, отримали, розглянемо». Пізніше я дописала «рицарський розділ» в «Орлеану» після того, як моя донька сказала, що твору не вистачає продовження, утім в новій редакції твір ще нікому не надсилала. І не знаю, чи буду.

Минулого 2016 року я написала дитячу віршовану казку «Вжююють!» про неслухняного автомобільчика. Він також на даний час нікого не зацікавив. Навіть прикольно читати у відмові одного з видавництв: «Переконані, що такий яскравий персонаж, як Вжуть, знайде свого видавця»))).

Можна було б подумати, що це в мене твори такі погані, що ніхто не хоче їх видавати. Але ж справа не в них. А в неформаті чи відсутності напрацьованих зв’язків. Наприклад, сформована Романом Бойчуком збірка еротичних творів за участі справді відомих українських письменників теж отримала відмови та ігнор від видавців і в одному випадку  – розтягування резини.

У березні я написала вступну главу до поеми «Вавілони» – про амазонок, щоб зачитати її на фестивалі «Українські Передзвони», на який я була запрошена вже як постійний учасник. До продовження руки не дійшли. Ще ряд творів про амазонок, скіфів, валькірій, київських наложниць лежать незакінченими, цикл творів про амазонок вичікує працездатності автора.

Цього року у мене не було ніяких публікацій у газетах чи журналах. Власне, я й не надсилала нічого і нікуди.

Ось так відбувається творче згасання, якщо хтось не знав))

Література, що не гріється в променях слави, тобто уваги ЗМІ і комерційного успіху, існує на ентузіазмі деяких активних авторів. Наприклад, альманах «Голоси Севами», до якого включено вибрані поетичні і прозові твори та критичні статті 48-и авторів, написані впродовж останніх 10-ти років, (зокрема, увійшла в альманах і добірка моїх творів), був виданий коштом засновниці гутірки «Севама» і її незмінної натхненниці Оксани Яблонської. Тому що іншого способу фінансування не знайшлось, а чекати, що в літературі з’являться гроші чи на поезію зросте попит – немає часу і сенсу. Тепер перед пані Оксаною стоїть завдання розповсюдити надруковані примірники серед авторів, чиї твори були обрані для друку, та інших зацікавлених людей і хоч якось «відбити» витрачені кошти.

Збірка творів на патріотичну тематику «Вітри часів», яку я підготувала ще влітку 2015 року, також поневірялась 2,5 роки в пошуках фінансів. До неї увійшли обрані твори 10 авторів Літературного клубу «Київ ПОЕТажний» і запрошених гостей. Особисто я була і є переконана, що збірка дуже важлива, різнобічна, дискутабельна, значима і для нашого клубу, і для літератури загалом. Пошуки спонсорів і спроби потрапити в державні книжкові програми закінчились нічим. Ще минулого року я була готова заплатити за тираж свої гроші, аби тільки збірка вийшла і не перекидалась в шухлядах. Проте головним питанням було: куди подіти тираж? Книжкові мережі в гіршому випадку не візьмуть книгу на реалізацію, в кращому вона мертво лежатиме на прилавку, бо нікому насправді нічого не треба. У 2017-му році у мене зав’язались зв’язки із відділами комплектування київських публічних бібліотек для дітей і дорослих. І я подумала: хай ця книжка буде подарунком для 140-ка київських бібліотек. До задуму приєднався Олег Максименко, бо хотів, щоб цю книжку побачили хлопці у київському госпіталі, він вирішив збирати кошти на «госпітальні» примірники на фейсбуці. І так «Вітри часів» побачили світ. Наразі бібліотечні примірники доставлені у відділи комплектування, а «госпітальні» вже забрав Олег Максименко для організації літературного заходу.

Перед цим я безоплатно передала київським бібліотекам свої дебютні книжки поезії «Весна-поетеса» і прози «Бізнес-провокація». Зараз вони вже доставлені в усі київські бібліотеки для дорослих і доступні для читання. Я знаю, що з комерційної точки зору це дуже неправильно, коли деякі крупні і впливові видавці буквально доять бібліотечні закупівлі, але я не маю такого впливу і змагатись із титанами ринку не можу)). Маринуватись на видавничих складах і продаватись неохочим покупцям ці книжки можуть безкінечно довго, та чи варто? Хто хотів – вже давно купив, хіба не так? Наразі я готова роздарувати бібліотекам інших міст те, що лишилось.

Попри реформи в книжковій галузі, створення «Українського інституту книги», довгограючі обіцянки «популяризувати читання», обмеження імпорту «з-за порєбріка», розростання книгарні Є, великі бібліотечні закупівлі для поповнення книжкових фондів, особисто я в новому році ніяких позитивних зрушень для себе не очікую.

2 thoughts on “Мій 2017-й – рік літературної самотності і безнадії

  1. Тоню, з великою цікавістю прочитала Ваш звіт про літературну Одіссею. Можу поділитися своїми враженнями. Це також своєрідна Одіссея, хіба що меншого масштабу, але не менш драматична. Я, не маючи взагалі ніякого доступу до видавців, ніяких особливих коштів, але величезний ентузіазм, спромоглася за минулий рік видати невеличку збірочку поезій майже на півтораста сторінок. Книжка була зроблена практично вручну одним добродієм-пенсіонером, який дуже мене підтримав, прочитавши нові твори. Він просто окрилив мене, надихнув, і я за півроку видала своє “дитя”. П’яте за ліком. До речі, ніякого творчого розчарування я не відчула, хоча за сімнадцять років видавничої діяльності – практично самотужки – зрозуміла одну важливу річ: “З МІЛЬЙОНА ЛЮДЕЙ ТОБІ ДОПОМОЖЕ МАКСИМУМ ДЕСЯТЕРО. ЧИ ТРОХИ БІЛЬШЕ”. Про це мене ще у 2000 році попередила одна працівниця видавництва, в якому я видавала свою першу книжку. ЦЕ БУЛИ В БУКВАЛЬНОМУ СЕНСІ ЇЇ СЛОВА, НАВЕДЕНІ ВИЩЕ. Ні, я не жалкую ані про що, як співає славнозвісна Едіт Піаф. Я щаслива, справді дуже щаслива. Мої книжки затребувані суспільством! Про це свідчать цифри кількості прочитань моїх творів на різних сайтах. Я спілкуюся з різними людьми, знаходжу нових друзів, даруючи (так-так) ДАРУЮЧИ власні видання. Але – навздогін – кошти згодом повертаються… Богу видніше згори. Якщо ти виклався на всі сто, буде й нагорода! До бібліотек віддаю книжки дуже рідко (відчуваю, що цього не варто робити масово, лише в окремих випадках, для друзів). Тож давайте краще обміняємося своїми новими книжками – і будемо рухатися далі. Чи не так?
    P.S. До речі, коли ти йдеш з прогулянки в Осокорках і тобі пропонує місце у власному авто твоя читачка в Інтернеті – як дорогою з’ясовується з розмови з нею – це круто! Або зовсім незнайомі люди читають – і висловлюють подяку… Або навіть консьєржка у твоєму власному будинку! Навіщо ганятися за тими презентаціями? То – втрата творчих сил. У тиші і спокої народжуються дорогоцінні рядки. І Доля сама розпоряджається, як тебе “попіарити”. Де, коли і як. Тож до зустрічі. на творчому майданчику. Туди нас згодом має привести власне серце, а не гонитва за популярністю, ба, навіть славою!

    • admin сказав:

      Вікторіє! Ви молодчина! 🙂 Звичайно треба зустрітись і обмінятись новими книжками, тим більше що “Вітри часів” будуть і Вашим авторським екземпляром. Ми плануємо презентацію в одній з бібліотек, де хочемо зібрати усіх учасників збірки. Але поки що ні дата, ні яка саме бібліотека остаточно не визначено. Повідомлю це пізніше. 🙂

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *