Як українська літспільнота зустріла “книгинь”

Якось ми з Мариною Єщенко жартували, що в майбутньому літературознавстві найціннішими свідченнями стануть скріни з фейсбука. Я не полінувалась пройтися гуглом по інтернет-нетрях, а також внутрішнім фейсбучним пошуком (де найбільше гніздяться українські літератори) і подивитись, як відреагували на появу календаря “КНИГИНІ – 2017: Найкращі письменниці України”.

Поява ошатного настінного календаря з 12-ма “трендовими молодими письменницями” (цитата з релізу) не є значною подією в книжковому світі, а лише іміджевою акцією видавництва “Самміт-книга” (українська версія календаря Pirelli), однак реакція літспільноти на календар є симптоматичною і вартує оцінки.

Мало коментів? Ось вам ще :)))

За комент Дмитра Білого мені було образливо, все ж я писала відгук на його книгу “Шлях срібного яструба” (опублікованого раніше на Сумно.ком). А з Олесею Венгринович не лише читали на одній сцені не раз, але й на пиво ходили.

Та облишмо, повернімось до “книгинь”.

Календар з 12-ма молодими письменницями, чиї книжки вийшли протягом 2016 року, випустило видавництво “Самміт-книга”. Творчий задум не обмежувався книжковою складовою (підтримка літератури, написаної жінками). Світлини з авторками, вбраними у сукні сучасного дизайнера (бренд Vozianov), зроблено в інтер’єрах київських літературних музеїв. Це було поєднання сучасного і минулого, демонстрація їх нерозривного зв’язку, привернення уваги до музейної спадщини. Проект підтримала заслужений журналіст, засновник платформи “Жінки за мир” і експерт “Школи леді” (телепроект “Від пацанки до панянки”) Марина Кінах. Вона ж була ведучою презентації календаря. Спонсором видання виступила клініка “Ана-Космо”.

Жодне з інтернет-видань, які займаються оглядом української літератури і суміжних подій, не опублікувало новину про презентацію, хоча прес-реліз, наскільки мені відомо, розсилався усім. Лише деякі новинні ресурси та жіночі видання зробили публікації. Згодом новина була надрукована на сторінках газети “Літературна Україна”. От і весь офіційний розголос.

Зате звістка розлетілася фейсбуком. Позитивно в літсередовищі її коментували всього кілька людей (якщо не рахувати причетних до створення календаря).

Письменниці, представлені в календарі:

Наташа Горбаль
Оксана Шпортько
Ельга Міра
Ганна Демидова
Наталія Ковалко
Антоніна Спірідончева
Ірина Говоруха
Ганна Онищенко
Катерина Власюк
Марія Міняйло
Юлія Савостіна
Ганна Богинська

Так хто ж ці книгині? І чому їх не знають у літтусовці?

Дві поетки: Антоніна Спірідончева, авторка книги еротичних поем “Афродита” (та п’яти інших книжок) і Ганна Онищенко, авторка поетичних казок для дітей “Новорічні пригоди Морозенка” і “Маленький Мук” (остання – поетичний переказ однойменної казки Гауффа). Обидві працюють з великими віршованими україномовними текстами. Втім, я не знаю критиків, які б цікавились цим форматом (знавцям високої поезії краще “заходять” короткі метафоричні вірші) і не знаю сайтів, що оглядали б дитячу літературу, не збившись в мєждусобойчік.

Дві дитячі авторки: Ганна Онищенко, про яку вже сказано, і Оксана Шпортько – казкотерапевт, що працювала з дітьми української діаспори в Австралії (ясно, що українські аборигени про неї не чули, хоч вона ще й телеведуча на центральному каналі). Оксана Шпортько – авторка двомовної (українською і англійською) книжки “Мандаринчик і його рецепт щастя”.

Чотири прозаїки: Марія Міняйло – авторка двох книжок оповідань “Четыре оттенка счастья” і “Диалоги с Дьяволом”, Ельга Міра – авторка роману “Улитка”, який рекламують як “нашумевший” – і це правда, Ірина Говоруха, авторка багатьох книжок, які вже складно порахувати, останньою з яких є роман “Гинеколог” та Ганна Богинська – психолог, засновник проекту “Пикап. Противоядие”, авторка книжки “Жить жизнь” (яку називають романом-тренінгом). Усі четверо пишуть російською мовою. А для української літспільноти російськомовні колеги – це наче інша планета. Утім, продажам книжок деяких із цих авторок могли б позаздрити й відомі україномовні письменники. А мені зараз згадалась авторка жіночих романів (теж російськомовних) Сімона Вілар, про яку українська літспільнота вперше дізналась у 2012-му році, коли та несподівано для всіх очолила рейтинг найуспішніших українських авторів. Річний продаж книжок Сімони Вілар у 2012-му році перевищив 200 тисяч примірників – фантастична величина! Це був шок! Хто це?! Звідки вона взялась?! Як?! Чому ми її не знаємо?! – дивувались письменники і літоглядачі.

Три юристки: Наташа Горбаль – авторка книги «Must have сезона, или Новый взгляд на брачный договор», Катерина Власюк – авторка книги «Розлучення. Сповідь адвоката» та Наталія Ковалко – авторка книги про адаптацію банківського законодавства до вимог Євросоюзу. Перші дві книги написані просто, доступно і цікаво на тему, що чіпляє багатьох. Книга ж Наталії Ковалко вузькогалузева, але на часі.

Авторка життєствердних книжок, які надихають і запалюють енергією: Анна Демидова – її перу належать “О ДА! Жизни”, “О ДА! Одиночеству”, “О ДА! Любви” та “Пьяная елка”.

Блогерка і телеведуча Юлія Савостіна – авторка книги “В поисках Made in Ukraine», присвяченої особистому досвіду купування українського.

Та хіба ж могли українські літератори уявити собі, що поміж художки в “книгині” можуть затесатися авторки успішного нон-фікшну?

Жарт про паралельні реальності згадувався не раз, мною теж, щодо історії з “книгинями”. Паралельні реальності – існують. Ті читачі, що тусуються на “Літакценті” – не знають, що відбувається довкола, ті, хто живе “Книгарнею Є”, поняття не мають про асортимент у мережі “Буква”.  Тим часом асортимент сильно відрізняється. Щоб далеко не ходити за прикладами: в “Книгарні Є” немаЄ моєї “Афродити” (україномовної!), бо вона, виявляється, надто дорога для відвідувачів мережі (з націнкою магазину коштувала б близько 180 грн.). Натомість мою “Малолітку” крім як в “Книгарні Є” ніде й не знайдете.

Дуже цікаво було спостерігати за обговоренням щойно виданого календаря “КНИГИНІ – 2017” і пов’язану з цим бентегу в українських літераторів. 🙂

Я пам’ятаю, як Ірванець натхненно читав мені свої вірші. Треба було його перебивати і одразу читати свої, бо тепер він пише, що нікого з “книгинь” не читав. Насправді Ірванець добре розбирається в молодих письменницях, але тільки тих, які бігають до нього на каву в “Купідон”. А ті, що він перерахував у пості, не такі вже й молоді в літературі.

Помітила, що Семенчук, який чи не першим запримітив бентегу з календарем, видалив мене з друзів. Мабуть, так його запевнення “нікого не знаю” виглядає переконливішим 🙂

Славінська, якій не раз “накидали” на її прохання списки молодих літераторів – теж нікого не знає. Бо їй скільки не накидай, а все виходить Бабкіна))

Красиво з’їхали Капранови, у видавництві яких раніше вийшли дві з моїх книжок.

Коля Кулініч, в якого я читала “Амазонок” на “Віршах вночі” – теж нікого не знає. Це при тому, що дві його (спільно з Юрієм Строканем) книжки виходили в “Самміт-книзі” – рідкісна сліпота. Календар “КНИГИНІ – 2017” добрий вже тим, що спонукає знавців укрліту вилізти зі своїх нір і роззирнутися навколо. 🙂

Тут відома критикиня Ганна Улюра погрожує “розказати, хто це” і “зацитувати з пам’яті нєтлєнкі”, натякаючи, як я підозрюю, на “нєтлєнкі” Спірідончевої)) Не думаю, що вона читала ще когось із “книгинь”. Втім, проїхали, бо на цьому її участь в обговоренні “книгинь” обірвалася.

В українській літспільноті існує міф, що її оточують полчища графоманів, які наступають, і треба оборонятись. При чому різні тусовки вважають графоманами інших: спілчанці – нову генерацію письменників і навпаки; ті що мають видані комерційні книжки – тих чиї книжки видані за державний чи власний кошт,  і навпаки; ті, що мають книжки – тих, хто публікується в інтернеті, старші – молодших і навпаки, до графоманів записують цілими літературними угрупованнями і т.д. Українська літспільнота настільки самозакохана і розрізнена, настільки впевнена, що усі навколо гірші, ніж вони самі (не помічаючи графоманів поміж себе, хіба позаочі) – що її членам потрібно постійно доводити приналежність до свого клану. Заявляти “я їх не знаю” означає “я з вами”, “я теж засуджую, що не вас назвали книгинями” (чи “кинязями”, як хтось пожартував в одному з коментів). Тому й вибудувалась така черга знавців, що спішать гукнути (коментнути) “і я їх не знаю!”.

Це приклад критики від світил укрліту)) Відкрили вірша, який Гугл видає першим рядком, і дружно прочитали – вже успіх! :)))

Частина коментаторів вважає, що видання календаря – це рекламний трюк-провокація, аби про “книгинь” заговорили. Як показали подальші дії, розрахунок був не на це)) Я ж впевнена, що ті люди, які вже заговорили про “книгинь” на фейсбуці – їх не читатимуть. Вони хоч би один одного перечитали))

Місцями новина сприяла нормальній дискусії:

Найбільше нарікань викликало слово “найкращі”. Чому саме цих авторок назвали найкращими письменницями України, а не інших? Розбирали кожне слово з назви та анотації. Найкращі чи найкрасивіші? Письменниці чи молоді письменниці? Чи є письменником той, хто пише книжки? України чи “Самміт-книги”? Це рейтинг чи ні? Хто був в журі? За яким принципом проводився відбір? Чи платили “книгині” за те, щоб опинитись в календарі? І т.д. В деяких коментах проступала образа.

Натякали на російськомовність видавців і неправильний переклад слова “найгарніші/найкрасивіші”.

Або от:

Або ще:

От ще версія, чому “найкращі”:

До слова, видавництво “Самміт-книга” у 2016-му стало лауреатом щорічної премії Президента України “Українська книжка року”.  Здається, цього теж ні одне спеціалізоване укрлітівське видання не опублікувало.

І, звісно ж, вправлялись в гуморі)))

Ще:

Ще:

Ще, вже в позитивному, сподіваюсь, ключі:

Щодо посту Антона Санченка не знаю, чи стосувався він календаря, але з’явився після того, як ми поспілкувались про “книгинь”.

Насправді ж учасниць календаря обирали за різними критеріями – власне літературними (одразу скажу, що експерти не дописують на “Літакцент”, але це не позбавляє їх смаку в літературі), трендовими (тобто такими, що вже зараз, на думку експертів, задають нові тренди в художній і нехудожній літературі на майбутні роки) і естетичними (“У письменниці прекрасним має бути все!” – таким був девіз проекту).

Підсумовуючи, слід сказати, що скучкованість літераторів в групи, самозакоханість, відсутність інтересу до авторів не свого кола, робота літературно-оглядацьких видань на принципі “це наші, а цих не знаю” та їх недоступність для чужої інформації дали можливість існуванню паралельних реальностей. А учасники “дискусій” показали, хто є хто.

Щоб завершити на приємній ноті, скрін від Антона Санченка:

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *