В’ЯЗЕНЬ

Блукає по вулицях з сумом в очах,
Шукає красу, навіваючи страх…
…В безодні буття між забруднених днів
Він жити не міг, він життя не хотів.

У мріях знаходив він радість буття,
Шукав у них щастя і сенс для життя,
А потім вертався із саду тих мрій,
І знову не міг, і життя не хотів.

Мав він багато і втратив усе,
Розкидав по світу, пізнавши себе,
Пізнавши жорстокий безжалісний світ.
Тоді він був згодний життя зупинить.

Повітря гірке, мов отруєний дим,
Сумні небеса відлетіли, як пил,
В нікуди. Він марність життя зрозумів
І те, що він — в’язень, й життя не схотів.

 

1998

© Антоніна Спірідончева, “Весна-поетеса”

Весна-поетеса, обкладинка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *